Поштар Вікторія, 8 клас
Поспішаю розказати
Поспішаю розказати,
Про село в вишневім цвіті.
Про красу його, принади.
Тут завжди вам будуть раді.
Тут колись, у давнину
Пастирі знайшли притулок
Сподобали місцину,
заснували тут родину.
І відтоді й донині
живемо ми тут щасливо.
Навкруги ліси, поля.
Гомін птахів звеселя.
У маленькому селі
є дорослі та малі.
Неймовірно гарно всюди
Проживають добрі люди.
Село наше неповторне
Краєвидами й хатами
і полями, і лугами,
городищами й валами.
Школу маєм другий дім
Всім нам затишно у нім.
Вчителі діток навчають
Учні шану їм складають.
Тут свята земля навкруг
Пастирів витає дух
Скіфське давнє городище
І Паланчині вали простяглися навкруги.ійну!
Чи не страшно було воювати?
Чи не страшно землю захищати,
як навколо гриміли гармати?
Розкажи нам, солдате, про війну,
де ніхто не хотів помирати,
де осколок тебе зачепив
підлий вибух чужої гармати.
Нам повідай , солдате, про те,
Як тебе під розпеченим сонцем
в небеса викидав БТР,
розчахнувши смертельне віконце.
Розкажи нам, солдате, про те
як молилася мати за тебе.
Як ти друзів своїх рятував,
які бачили смерть біля себе.
І промовив солдат:
–Я живим перед вами сьогодні стою,
треба Богу велике спасибі сказати.
Не тривожте ви рану болючу мою,
Щоб ніколи про це вам не знати.
Поєдналась тут краса
давня і така нова
Річка Ляна із віків
шле привіт усім палкий.
Завітайте хоча б раз,
Ми запрошуємо Вас!
Ликов Владислав, 9 клас
Розкажи нам, солдате!
Розкажи нам, солдате, про війну!
Чи не страшно було воювати?
Чи не страшно землю захищати,
як навколо гриміли гармати?
Розкажи нам, солдате, про війну,
де ніхто не хотів помирати,
де осколок тебе зачепив
підлий вибух чужої гармати.
Нам повідай , солдате, про те,
Як тебе під розпеченим сонцем
в небеса викидав БТР,
розчахнувши смертельне віконце.
Розкажи нам, солдате, про те
як молилася мати за тебе.
Як ти друзів своїх рятував,
які бачили смерть біля себе.
І промовив солдат:
–Я живим перед вами сьогодні стою,
треба Богу велике спасибі сказати.
Не тривожте ви рану болючу мою,
Щоб ніколи про це вам не знати.
Дахно С.В., вчитель української мови і літератури, директор школи
Рушники
Дивлюсь на вишиті старенькі рушники,
які бабуся натхненно вишивала.
Старалася....І ночі недоспала,
щоб цю красу нащадкам передать.
Тримаю білу стежку полотна,
засаджену квітами й пташками.
Захоплено милуюсь я стьожками,
які мережила вона ночами.
Стежина ця красива і проста.
Барви веселки грають кольорами.
Тут пам’ять роду- дерево життя,
Цвіте яскравими, розмаїми квітками.
Рушник вишиваний - це оберіг життя.
Дарунок долі, людського звичаю.
Широкий шлях у світле майбуття.
Благословіння батьківське без краю.
Чорнобиль
Прийшла біда...
Прийшла вона на українську землю.
В ту ніч, коли всі мирно спали.
Дітям снилися рожеві сни,
А матерям, що діти вже повиростали.
І стали вже дорослими вони.
В ту ніч, прокляту, вибухнув реактор.
І небо все затьмарилось ураз,
Пролунало над світом ясним:
Евакуація, Чорнобиль, Радіація...
Покидали люди і міста, і села.
Залишали те, що милувало серце.
Залишали часточку своєї душі.
Нема людей...
Немає там життя...
І все стоїть похмуре й непривітне.
Більше не прийде туди життя.
Ні в Прип'ять, ні в тридцятикілометрову зону.
Чорнобиль! Як набат звучить.
І зве - не повторіть помилки!
Бо бачите, як це обходиться усе.
Життям людей і щастям й миром.
И кричить земля - не повторіть помилки!
Відгук на казку
Івана Андрусяка
« Стефа і її Чакалка »
Заглядає в шибку нічка ,
заколисує маля.
І у мене злиплись вічка,
й казку бачу я здаля.
Стефа – дівчинка маленька,
вже знайомить з усіма…
Ірця – дівчинка мамійка ,
Ліза , старшенька,- татійка ,
Стефа ж може й бабусійка.
Страху в дівчинки нема,
лиш ляка іі пітьма.
Непосида ,неслухнянка
в ліжко спатоньки лягла ,
а Чакалка – у мішечок
і у ліс свій понесла…
Тут пригод було ,ох скільки ,
що усіх і не злічити…
Але кожна з них навчила
малюків у мирі жити.
Друзям щирим я бажаю ,
прочитати казку цю.
І навік запам’ятати
добру істину просту:
батьків треба шанувати,
старших себе поважати,
в школі вчитися сумлінно,
й буде все у вас відмінно!
Пам’яті Шевченка
У хатині бідній, край села,
нещасна мати сповила
малого сина –кріпака.
Й до Бога руки простягла…
Молила Бога і благала,
Щоб доля гарная була.
Дитятко швидко підростало.
У світ широкий мандрувало
Шукало правди та добра,
та доля лихо привела.
Кріпаччина, солдатська муштра
і слово мовить не дають.
Замовкла пісня, заніміла,
але ж в душі вона бриніла.
І з-за тюремних царських грат.
На волю тихо полилась.
До синіх хвиль Дніпра-Славути,
до прадідів могил високих.
Звучала пісня Кобзаря
І в кожнім серці запалила
Правди й радості життя.
Дахно Богдан
Шевченко з нами
Шевченко з нами, він завжди живий.
Пораду дасть і вкаже нам дорогу,
І полум’яним словом заклика ,
народи, до братерства і свободи!
«Кобзар»- настільна книга й Біблія народу.
Тут вірне слово,й наше каяття.
І Катерина із малям в негоду,
Блукаючи шукає панича.
Шевченко –це душа і наша сила.
Безсмертне й вічне слово Кобзаря.
Плекати буду я його до скону.
Тому,що це –душа моя.
Наталія Ликова
Плач немовляти
Люди, чуєте? Плаче дитина.
Шукає тепла у долонях чужих.
І плач той тонкий, мов тонка павутина,
Що слідом за вітром в безмежжя летить.
І лине той плач у безмежжя блакитне,
І в кожного серце із жалю тремтить.
Маленьке дитя! Воно ж зовсім не винне,
Що доля його так жорстоко вчить.
І смика за серце той плач немовляти,
Немов вириває його із грудей.
І кожен спитає: "А де ж його мати…"
"А де матері отаких от дітей ?!..."
Та мати не чує, що плаче дитина,
Нащо її клопіт, неспання ночей.
Нащо її плач, мов легка павутина.
Вона уже звикла до інших речей.
Забула вона, що у світі широкім,
І в сонце, і в зливи, і в темінь ночей,
Гукає її немовля одиноке,
Загублена крихітка серед людей.
Гукає її, простяга рученята
І знов опускає у слізках гірких.
Та не знаходячи мами і тата,
Шукає тепла у долонях чужих.
